Як навчити дитину правильно реагувати на відмову чи поразку

Щирі розмови, спільні моменти та відчуття безпеки формують основу здорових стосунків у родині. Саме довіра між батьками та дитиною дозволяє дитині відкрито говорити про свої переживання, страхи й радощі, не боячись осуду. Коли цей зв’язок міцний, дитина росте впевненою і легше справляється з труднощами поза домом.

Довіра не виникає миттєво. Вона складається з щоденних дрібниць: інтонації голосу, реакції на помилки, готовності вислухати до кінця. Для дитини важливо відчувати, що поруч є дорослий, якому можна довіряти не лише у приємних ситуаціях.

Довіра між батьками та дитиною як відчуття безпеки

Відчуття безпеки починається з прийняття. Коли дитину не соромлять за емоції і не карають за щирість, вона вчиться відкриватися. Спокійна реакція дорослого показує – почуття дитини важливі, навіть якщо поведінка потребує корекції.

Безпечне середовище формується через передбачуваність і послідовність. Дитина швидше довіряє, коли знає, чого очікувати від дорослого в різних ситуаціях.

1. Виконувати обіцянки або чесно пояснювати, якщо щось змінюється.
2. Слухати без перебивань і поспішних висновків.
3. Розділяти емоції дитини, а не одразу їх виправляти.
4. Реагувати спокійно навіть у складних розмовах.

Такі прості кроки поступово зміцнюють емоційний зв’язок. Дитина починає звертатися до батьків не лише з радощами, а й із переживаннями.

Як щоденні дії впливають на стосунки

Щоденна комунікація має значно більший вплив, ніж окремі «виховні» розмови. Інтонація, міміка, здатність визнавати власні помилки показують дитині приклад щирості. Саме так формується довіра між батьками та дитиною, яка тримається на взаємній повазі.

Коли дорослий готовий вибачитися або визнати, що був неправий, дитина вчиться робити так само. Це створює атмосферу партнерства, а не постійного контролю.

• Виділяти щоденний час для спільної розмови без гаджетів.
• Говорити про власні почуття простими словами.
• Підтримувати ініціативу дитини та її запитання.
• Пояснювати правила, а не просто вимагати їх виконання.

Завдяки таким діям дитина відчуває свою значущість і краще розуміє межі дозволеного.

Емоції супроводжують дитину щодня: радість від гри, образа через слово друга, страх перед новим досвідом. У такі моменти важливо, щоб поруч був дорослий, який знає, як говорити з дитиною про почуття без тиску та моралей. Саме через розмови про внутрішній стан формується емоційна грамотність і вміння розуміти себе.

Коли почуття названі словами, вони стають менш тривожними. Дитина поступово вчиться розпізнавати свої емоції і ділитися ними, а не приховувати або проявляти через поведінку.

Як говорити з дитиною про почуття у повсякденному спілкуванні

Розмови про емоції не обов’язково мають бути довгими або спеціально запланованими. Часто вони виникають спонтанно: після садочка, школи або конфлікту з ровесниками. У такі моменти важлива щира зацікавленість і спокійний тон.

Дитина уважно зчитує реакцію дорослого. Якщо відповідь приймаюча, без поспіху та оцінок, бажання ділитися зростає.

1. Ставити відкриті запитання – «що ти зараз відчуваєш», «що тебе засмутило».
2. Ділитися власними емоціями простими словами, показуючи приклад.
3. Підтверджувати почуття дитини, навіть якщо ситуація здається дрібною.
4. Давати час на відповідь, не перебиваючи і не виправляючи.

Після таких розмов дитина відчуває підтримку і поступово стає більш відкритою у спілкуванні.

Помилки, які заважають емоційному контакту

Навіть з найкращими намірами дорослі іноді роблять кроки, що ускладнюють контакт. Поспішні поради або знецінення почуттів можуть закривати дитину. Розуміння, як говорити з дитиною про почуття, допомагає уникати цих моментів і будувати довіру.

Важливо пам’ятати, що дитині не завжди потрібне рішення. Часто їй достатньо бути почутою. Популярні помилки:

• Фрази типу «нічого страшного» або «перестань плакати».
• Порівняння з іншими дітьми або власним дитинством.
• Нав’язування готових висновків замість слухання.
• Ігнорування емоцій через поспіх або втому.

Коли ці звички поступово зникають, розмова про почуття стає безпечнішою і глибшою.

Активний рух є природною потребою дошкільника. Через стрибки, біг і прості вправи дитина пізнає можливості свого тіла та вчиться керувати ним. Саме рухливі ігри для розвитку координації допомагають зробити цей процес цікавим і корисним, без примусу та перевантаження.

Координація рухів тісно пов’язана з увагою, просторовим мисленням і мовленням. Коли дитина вміє узгоджувати рухи рук і ніг, їй легше зосереджуватися, виконувати інструкції та взаємодіяти з однолітками.

Рухливі ігри для розвитку координації як основа фізичного розвитку

Під час активної гри працюють м’язи, вестибулярний апарат і зорово-моторна координація. Дитина вчиться утримувати рівновагу, змінювати темп і напрям руху, реагувати на сигнали дорослого. Такі навички є базою для подальшого навчання письма, читання та спорту.

Регулярні заняття у формі гри не викликають втоми або опору. Навпаки, вони дарують радість і відчуття успіху. Наприклад:

1. Ходьба по лінії або мотузці
2. Стрибки з місця на місце за сигналом.
3. Кидання і ловіння м’яча двома руками.
4. Рухи під музику зі зміною темпу.

Після таких ігор дитина поступово стає більш впевненою у своїх рухах і краще контролює тіло.

Як організувати активну гру вдома або на вулиці

Для рухливих занять не обов’язково мати спортивний інвентар. Достатньо трохи простору і бажання пограти разом. Важливо враховувати настрій дитини і не перетворювати гру на змагання.

Домашні та вуличні рухливі ігри для розвитку координації легко адаптуються під вік і можливості дошкільника. Що потрібно зробити:

• Обрати безпечне місце без гострих кутів.
• Починати з простих рухів і поступово ускладнювати завдання.
• Показувати вправи власним прикладом.
• Хвалити за старання, а не за ідеальне виконання.

Такі умови створюють позитивний досвід і бажання рухатися знову.

Підтримка дорослого як ключ до успіху

Емоційна підтримка дорослого під час гри має не менше значення, ніж самі вправи. Коли дитина відчуває схвалення і спокій, вона сміливіше пробує нові рухи і не боїться помилок.

Рухливі ігри для розвитку координації є ефективним і доступним способом підтримати фізичний і емоційний розвиток дошкільника. Регулярна активність у формі гри закладає міцну основу для здоров’я, впевненості та любові до руху.

РОЛЬ ТАТА У ВИХОВАННІ: ЯК СТВОРИТИ МІЦНИЙ ЗВ’ЯЗОК З ДИТИНОЮ

Теплі обійми, спільні ігри, серйозні розмови перед сном – саме з таких моментів формується близькість між татом і дитиною. Роль тата у вихованні давно перестала зводитися лише до дисципліни або забезпечення сім’ї. Сьогодні тато є емоційною опорою, прикладом взаємодії зі світом і людиною, поруч з якою дитина почувається у безпеці.

Діти по-різному проявляють прив’язаність до тата: через активність, жарти або тиху присутність поряд. Для міцного зв’язку важлива не кількість часу, а його якість та щирість контакту.

 

Роль тата у вихованні як основа емоційного зв’язку

Емоційна близькість народжується з уваги до потреб дитини. Коли тато залучений у щоденні справи, дитина відчуває свою значущість. Спільні ритуали, навіть зовсім прості, створюють відчуття стабільності та довіри.

Залученість тата допомагає дитині краще розуміти власні емоції та вчитися взаємодіяти з іншими. Через поведінку дорослого дитина бачить приклад поваги, відповідальності й підтримки. Як потрібно проводити час з дитиною:

• Проводити регулярний індивідуальний час з дитиною без гаджетів.
• Цікавитися справами дитини і щиро слухати відповіді.
• Підтримувати ініціативи дитини, навіть якщо вони здаються дрібними.
• Проявляти емоції відкрито: радість, співпереживання, гордість.

 

Такі дії зміцнюють зв’язок і допомагають дитині відчувати стабільну підтримку з боку тата.

 

Щоденні дії, які формують впевненість дитини

Послідовність і передбачуваність у діях тата створюють для дитини відчуття опори. Саме через повсякденні взаємодії проявляється роль тата у вихованні, що впливає на самооцінку та поведінку дитини.

Коли тато залишається спокійним у складних ситуаціях, дитина вчиться регулювати власні емоції. Важливо не уникати труднощів, а проходити їх разом.

• Пояснювати правила спокійно і зрозуміло.
• Дотримуватися домовленостей і визнавати помилки.
• Заохочувати самостійність, не критикуючи за промахи.
• Бути поруч у моменти невдач, а не лише успіхів.

Завдяки таким діям дитина відчуває впевненість і довіру до дорослого.

 

Підтримка фахівців у зміцненні сімейних стосунків

Іноді татові складно знайти спільну мову з дитиною через втому, напружений графік або власний досвід дитинства. У таких випадках корисною може стати підтримка фахівців з дитячої психології, які допомагають краще зрозуміти потреби дитини та налагодити контакт.

Роль тата у вихованні проявляється у здатності чути дитину, підтримувати її у складні моменти та розділяти щирі радощі. Такий зв’язок вибудовується поступово і стає надійною основою для впевненості дитини у собі та своїх стосунках з близькими.

 

Як говорити з дитиною про різноманітність:

інклюзивність без страхів

#інклюзивність   #безбар’єрність  #поради психолога

Світ навколо нас багатий і різноманітний. Кожна людина унікальна, і саме ця різноманітність робить наше суспільство таким цікавим та цінним. Важливо навчити наших дітей бачити цю красу, приймати відмінності та ставитися до всіх з повагою.

Чому важливо говорити про різноманітність?

• Формування толерантності. Розуміння різноманітності є основою для толерантного ставлення до інших.
• Розвиток емпатії. Знайомство з різними життєвими досвідами допомагає дитині краще розуміти почуття інших.
• Підготовка до реального світу. Наш світ складається з різних людей, і вміння взаємодіяти з ними є важливим життєвим навиком.
• Запобігання булінгу та дискримінації. Розуміння та прийняття різноманітності допомагає запобігти негативному ставленню до тих, хто відрізняється.

Як говорити? Приклади фраз та моделей поведінки.

• Коли дитина помічає відмінності. Замість того, щоб просити її мовчати, скажіть: “Так, ти помітив/ла, що у цієї людини інший колір шкіри/волосся/возик. Це чудово, що ми всі такі різні!”.
• Про різні сім’ї. “Сім’ї бувають різними. У когось є мама і тато, у когось тільки мама або тільки тато, а у когось двоє мам або двоє татів. Головне, щоб у сім’ї була любов і підтримка.”
• Про дітей з інвалідністю. “У деяких людей є особливі потреби, і їм потрібна додаткова допомога, наприклад, візочок, щоб пересуватися, або слуховий апарат, щоб краще чути. Це робить їх особливими, але вони так само люблять гратися та навчатися, як і ти.”
• Про різні культури та національності. “У світі є багато різних країн, і в кожній свої традиції, мова, їжа. Це дуже цікаво дізнаватися про інші культури!” Показуйте дитині фотографії, розповідайте історії, готуйте страви різних країн.
• Будьте відкритими до запитань. Заохочуйте дитину ставити запитання про різноманітність. Відповідайте на них чесно та просто, відповідно до віку дитини. Якщо ви не знаєте відповіді, скажіть: “Давай дізнаємося разом!”.
• Наголошуйте на спільному. Завжди підкреслюйте, що, незважаючи на відмінності, у всіх людей є багато спільного: бажання дружити, гратися, бути щасливими.

Книги для читання з дітьми:

1. Марія Артеменко, Настя Музиченко, Галина Ткачук.  Іскорки суперсил
2. Ганна Булгакова. Кози з носа та інші копалини в мені.
3. Ольга Войтенко. Кожна грудочка землі.
4. Ольга Войтенко. Незручні. Відчайдушні. Виродки.
5. Оксана Драчковська. Зайчик-нестрибайчик та його смілива мама.
6. Оксана Драчковська. Зайчик-нестрибайчик подорожує.
7. Олена Колінько. Майстерня чаклуна Мурахи: повість-казка
8. Олександр Корешков. Мій тато повернувся з війни.
9. Оксана Лущевська. Опікуни для жирафа.
10. Юлія Лящинська. Нікому не кажи про Закамарок.
11. Анастасія Мельниченко. Сім уроків для Магдалени.
12. Настя Мельниченко. Северин-на-Купі.
13. Лариса Ніцой. Дві бабуськи в незвичайній школі, або Скарб у візку
14. Мирослава Новосільська, Ольга Купріян. Де моє хутро?
15. Ірина Озимок. У міста є Я.
16. Грася Олійко. Сукня для Марусі.
17. Євгенія Пірог. Сім дорослих днів
18. Оксани Радушинська. Метелики у крижаних панцирах
19. Світлана Ройз. Сміховисько.
20. Ольга Савицька. Повний нуль
21. Маша Сердюк, Леся Бельдій. Суперлюди. Технології незламності
22. Комікс про Олександру Паскаль «Серце бачить більше, ніж очі»
23. Анастасія Степула. Світ без меж. Книга про розмаїття та рівність.
24. Надія Степула. Петрик і фонтани. Ілюстрації Ольги

Мультфільми для перегляду:

• «Історія іграшок». Показує, як різні іграшки можуть дружити та співпрацювати.
• «Корпорація монстрів». Вчить долати страхи перед невідомим та приймати тих, хто відрізняється.
• «Подарунок».  Іноді щоб перестати ховатись від світу за власними переживаннями, щоб почати жити та радіти, достатньо маленького подарунка. Пухнастого, веселого та гавкітливого.
• «Мотузки». Історія дружби маленької Марії з новим однокласником на кріслі колісному. По-дитячому, з гумором, місцями – з сумом, але дуже щиро.
• «Тамара». Балетні па й граційні рухи чудово вдаються талановитій Тамарі. Навіть попри те, що вона має певні проблеми зі слухом. Але чому це має заважати здійсненню мрії?
• «Поза зором». Дівчинка з порушенням зору загубила свого собаку-поводиря, але знайшла чарівну паличку. Що трапилось далі? І як це – відчувати світ на дотик, запах та слух?
• «Дивовижні речі трапляються».  Навчальний мультфільм про людей з аутизмом та їхнє сприйняття світу. Після перегляду ви зможете розуміти людей довкола трохи краще.
• «Балерина». Мультфільм про віру в себе та свою мрію. Цей мультик показує, чому важливо пристрасно любити те, чим займаєшся.
• «Моана». Мультик про лідерство та сміливість. Дуже мудрий мультфільм про те, як бути собою та бути вірним своєму серцю.
• «Вартові легенд». Неймовірний мультик про віру в дива, про важливість берегти свою внутрішню дитину та ніколи не переставати мріяти.
• «Бебі бос». У мультику добре розкривається тема ревнощів старшої дитини до молодшої. Буде корисно дивитися всією родиною та багато сміятися.

Головне – ваш приклад!

Пам’ятайте, що ваша дитина вчиться у вас. Ваше ставлення до людей, ваші слова та вчинки є найважливішим уроком про різноманітність та інклюзивність. Будьте відкритими, емпатичними та шанобливими, і ваша дитина наслідуватиме вас.

Важливі акценти щеплення: поради медсестри

РОЗВИВАЮЧІ ІГРИ З КАШТАНАМИ: ПОРАДИ ЛОГОПЕДА

Ви коли-небудь спостерігали за дітьми, які бігають в парку і збирають блискучі каштани в кишені? Для дитини її знахідки можна порівняти з “пошуками скарбу”. Часто батьки не хочуть приносити додому зібрані “цінності”, проте такі природні матеріали можуть стати чудовим атрибутом для логопедичних та розвиваючих ігор. Ось декілька ідей, грайте з задоволенням.

Пальчикова гімнастика з каштанами:

Вивчаємо літери, форми і цифри – намалюйте на аркуші паперу різні фігури, букви чи цифри та запропонуйте дитині повторити малюнок, виклавши його каштанами або напишіть маркером на каштанах літери чи цифри, дитина зможе викладати з них слово чи задані вами цифри.

Створюємо цікаві картинки з каштанів (формування навички орієнтування на аркуші паперу, розвиток уяви, образного мислення та дрібної моторики).

Шукаємо пару – якщо намалювати парні малюнки, гру з каштанами можна перетворити на захоплюючий процес пошуку однакових зображень (тренування пам’яті та уваги, збільшення словникового запасу).

Ігрові вправи по системі розвитку Монтесорі – розкладаємо каштани по комірках (руками, щипцями), сортуємо, пересипати з ємкості в ємкість тощо.

Сенсорні коробки та сенсорні доріжки з каштанами та іншими природними матеріалами – стимулюють пізнавальні процеси, розвивають дрібну моторику і тактильні відчуття.

Що таке панічні атаки?

Розуміння тригерів є першим кроком на шляху допомоги вашій дитині подолати цей стан.

Як допомогти дитині впоратися?

Перший крок до подолання панічної атаки — дізнатися, що її спричинило. Запитайте в дитини, як вона почувається та що викликало в неї тривогу чи стрес. Чи змушують її панікувати певні ситуації або місця? Розуміння цього допоможе дитині подумати про те, як вона може з цим упоратися.

Під час панічної атаки дитина може відчувати, що втрачає контроль. Ось що ви можете зробити, щоб повернути його та допомогти дитині «заземлитися».

1. Прийміть ситуацію. Іноді здається, що легше просто уникати ситуації чи місця, які змушують нас панікувати. Це природно. Однак уникнення може посилити тривогу. Мета полягає не в уникненні ситуацій, а в тому, щоб дитина навчилася справлятися з тим, як вона себе в них почуває.

2. Згадайте алфавіт. Попросіть дитину назвати щось на кожну літеру алфавіту. Це можуть бути тварини, імена, місця, їжа тощо. Така вправа залучить іншу частину мозку дитини та відверне увагу від страху та тривоги.

3. Зосередьтеся на диханні. Черевне дихання дуже заспокоює й допомагає кисню проникати в легені. Ось проста техніка, яка складається з трьох кроків:

• Крок 1. Покладіть руку на живіт.
• Крок 2.Зробіть п’ять глибоких вдихів (п’ять секунд на вдих і п’ять секунд на видих; вдих через ніс і видих через рот).
• Крок 3. Поясніть дитині, що коли вона вдихає, то м’яко надуває свій животик, як повітряну кульку, а коли видихає, повітря ніби повільно виходить із кульки.

4. Знайдіть безпечні місця. Якщо дитина відчуває паніку, скеруйте її до пошуку місця, де вона зможе спокійно дихати та думати. Це може бути знайомий їй фізичний простір, наприклад, ваш дім чи її кімната. Або уявне місце, де вона відчуває спокій, наприклад, улюблений куточок парку чи біля моря.

5. Допоможіть дитині скористатися органами чуття. Наші органи чуття є потужними інструментами, які допомагають впоратися з панікою, тривогою та стресом. Ось простий спосіб заохотити дитину використовувати їх. Попросіть її сісти зручно, повільно вдихнути та видихнути. Після цього попросіть її назвати декілька речей, які не викликають тривоги: чотири речі, які вона може бачити, три речі, які можна почути, дві речі, які можна понюхати, та одну річ, яку можна спробувати на смак.

У важких випадках панічних атак дитина або підліток може боятися вийти з дому. Якщо ви помітили, що в дитини симптоми панічних атак тривалі, настав час звернутися по допомогу до фахівця.

Спочатку дітей або підлітків з симптомами панічних атак повинен обстежити сімейний лікар або педіатр. Якщо причиною симптомів не є якесь фізичне захворювання чи стан, дитину скерують на консультацію до дитячого та підліткового психіатра.

Зазвичай напади паніки можна зупинити за допомогою лікування. Терапія на ранніх стадіях може запобігти серйозним ускладненням

За матеріалами ЮНІСЕФ

Як навчити дитину справлятися із тривожністю?

Почуття тривоги – це нормальна частина життя, особливо етапів дорослішання та навчання. Але занадто сильне занепокоєння може руйнівно впливати на життя: під дією цього почуття дитина починає уникати складних ситуацій, конфліктувати та впадати у відчай.

Що таке тривожність?

Тривожність – це стан нервозності та занепокоєння, його відчувають і дорослі, і діти. Вона виникає в «просунутій» префронтальній корі головного мозку, де ми розв’язуємо проблеми та уявляємо різні ситуації. Це місце, де в дитини виникають думки: «Ой, а якщо я помилюся? А якщо мене хтось вкраде? Що, якщо я скажу щось неправильно перед класом?». Або в батьків: «А якщо дитина захворіє? А якщо я поїду на вихідні та дитині буде так самотньо, що це зруйнує наші стосунки назавжди?».

У тривозі ми представляємо все, що може статися: в голові ніби виникають короткі страшні відеоролики. Ці послання про небезпеку отримує амигдала – примітивна, якщо порівняти з префронтальною корою, частина мозку. Отримавши сигнал, вона вмикає систему захисту: передає сигнали далі, тіло приходить до стану, ніби на нього напав ведмідь грізлі. Система захисту, якою управляє амигдала, створена для того, щоб дістати вас із будь-якої небезпечної ситуації, в яку ви потрапляєте. Але амигдала не може розпізнати різницю між реальною та уявною небезпекою.

Проблема із сучасною тривожністю у тому, що боротися немає з чим. Це тільки наші побоювання, що щось може статися. Ми багато та яскраво про це думаємо, детально уявляємо, як це відбудеться. А далі з’являються фізичні симптоми: ми червоніємо, напружуємося, починаємо тремтіти чи біжимо в туалет. Коли ми відчуваємо це в тілі, то думаємо: «Який жах, що зі мною відбувається?». А нещасна амигдала говорить: «Так, ми в небезпеці, відбувається те, чого я боялася!» Цей процес може бути по-справжньому драматичним, але багато дітей та батьків цього не усвідомлюють. Просте усвідомлення процесів, які відбуваються в тілі, допоможе знизити рівень тривоги.

Як тривога передається від батьків дітям

Занепокоєні батьки мають великий вплив на дітей. У тривожних сім’ях багато розмовляють про небезпеку, ризики, погані речі, які можуть статися, – там бачать світ як небезпечне місце. Такі батьки стають рольовою моделлю для дітей, вони транслюють постійний відчайдушний пошук упевненості та комфорту. Дитина тривожних батьків може так само постійно шукати заспокоєння, раз за разом запитувати: «Мамо, ти забереш мене із садочка?», або, якщо це підліток, надсилати багато повідомлень: «Мамо, у мене щось із животом, можливо, я захворів?». Якщо така поведінка повторюється, батьки мають запитати себе: «Чи роблю я щось, що запускає тривогу в моєї дитини?».

Коли ми знову і знову заспокоюємо дитину зовні, ми не даємо простору для розвитку внутрішньої впевненості. Часто в тривожних сім’ях діти не довіряють самим собі, своєму внутрішньому голосу. Це тягнеться з дитинства в доросле життя: тривожні діти виростають і стають тривожними батьками.

Якщо дитина ставить питання знову і знову, запропонуйте їй знайти відповідь всередині: «Здається, хвилювання робить тебе забудькуватим. Ми вже говорили про це, звернися, будь ласка, до свого розумного мозку і дістань звідти цю інформацію». Так ми формуємо внутрішню впевненість. Завдяки їй доросла людина може сказати собі, що щось іде не так: «Окей, справи погані, але я впораюся».

Інша поведінка, коли є тривога в сім’ї, – уникання звичайних речей, щоб не зіткнутися з неприємними почуттями. Якщо ви не любите кататися на американських гірках, з вами все гаразд. Але що, якщо ви не любите розмовляти з незнайомими людьми? Або не хочете відповідати вчителю в школі чи взагалі з’являтися в школі? Дитина таких батьків відмовляється від активностей, у яких вона має діяти самостійно. Вона говорить: «Я просто не хочу, це нудно!». Постійно уникаючи тих чи інших ситуацій, ми йдемо на поводі в тривоги: у короткостроковій перспективі ми почуваємося краще, але в довгостроковій підтримуємо патерни поведінки під час тривоги. Так формується розлад.

Які техніки звільнення від тривожності можна використовувати?

Головне, що потрібно донести до тривожних дітей: це нормально, якщо ти нервуєш. Так, у житті може виникнути проблема, яку потрібно розв’язати. Трапляються речі, через які ти хвилюєшся. Ти йдеш у нове місце, зустрічаєшся з групою незнайомих дітей, до тебе приходить нова няня, батьки вперше йдуть допізна. Звичайно, ти почуваєшся некомфортно та невпевнено – у цій ситуації так і почуваються.

Далі потрібно навчити дитину навички вирішення проблем. Якщо ти відчуваєш тривогу, треба постаратися зрозуміти, з чим ти стикнувся. Варіантів лише три: це небезпека (пожежа в домі, й необхідна вся енергія, щоб його покинути), проблема, яку потрібно вирішити (ситуація, в яку потрібно вникнути та знайти вихід), або це просто шум («а раптом, а раптом, а раптом»), який крутиться в голові.

Пісочна терапія, як засіб адаптації дітей до умов закладу дошкільної освіти

Напевно кожен з батьків або вихователь дитячого садка неодноразово спостерігав за тим, як добре впливають на дітей ігри з піском. Сидячи в пісочниці, малюки абсолютно спокійно копирсаються в ній лопатками, пасками і навіть пальчиками. І в цей момент їм абсолютно нічого не потрібно. А все тому, що вони занурені в свій власний, “пісочний” світ, де немає місця тривозі та смутку. Свого часу, на початку ХХ століття, помітив подібний терапевтичний ефект від ігор з піском відомий швейцарський вчений – психолог і філософ – Карл Густав Юнг, почавши використовувати їх для корекції психічних розладів у дітей.

Таким чином, ми прийшли до того, що пісочна терапія – це одна з форм психотерапії, яка використовується в діагностичних і терапевтичних цілях. Через ігри з піском діти можуть «розповісти» дорослим про свої страхи і труднощі. Так, наприклад, використовуючи методику «пісочниця» в роботі з дошкільнятами, можна навчити їх ставитися зовсім по-іншому до тих чи інших ситуацій з життя.

Програючи на піску ситуації з життя, вони прагнуть до безконфліктного, конструктивного спілкування, взаємодопомоги. Діти вчаться висловлювати свої почуття в нешкідливою формі, не завдаючи шкоди оточуючим людям.

Серед основних «симптомів», що вказують на необхідність проведення занять з пісочної терапії для дітей є дезадаптація дитини до дитячого садка.

Найпершим суспільним середовищем для дитини є дошкільний навчальний заклад, основне призначення якого  –  соціальна адаптація дитини до умов життя в товаристві незнайомих дітей і дорослих, виховання цілісного ставлення до навколишнього світу: природи, людей, самої себе. В умовах дошкільного закладу  дитина завжди прагне відчути себе об’єктом зацікавлення, симпатії, прагне до позитивного спілкування і порозуміння.

Соціально-психологічна адаптація у різних дітей відбувається по-різному. Відповідно до віку, типу вищої нервової діяльності, стану здоров’я , стилю виховання у сім’ї, родинних взаємин, рівня розвитку у дитини ігрових навичок, її контактності, доброзичливості, емоційної залежності від матері тощо.

Пісочна терапія у своєму науково-практичному масштабі зарекомендувала себе як ефективний практичний метод у психотерапії, педагогіці, психологічному консультуванні, зокрема, вона спрямована на:

– розвиток дрібної і великої моторики пальців рук;

– розвиток тактильної «чутливості» як основи розвитку «ручного» інтелекту дитини;

– розвиток мови, збагачення та активізація словника дітей;

– закріплення наявних знань і одержання нових знань;

– розвиток творчих здібностей дітей (креативність або оригінальність мислення, а саме здатність породжувати нові нестандартні ідеї і варіанти для вирішення поставленого завдання, багата уява);

– придбання комунікативних навичок і навичок спільної діяльності;

– встановлення і розвиток відносин партнерства у співпраці  «дитина-дитина», «дитина-дорослий».

РОЗВИТОК РУХЛИВОСТІ ОРГАНІВ АРТИКУЛЯЦІЙНОГО АПАРАТУ – ВАЖЛИВИЙ КРОК НА ШЛЯХУ ДО ПРАВИЛЬНОГО МОВЛЕННЯ

Мета артикуляційної гімнастики – розвиток рухливості органів мовленнєвого апарату, відпрацювання правильних, повноцінних рухів артикуляційних органів необхідних для правильної вимови звуків.

Артикуляційну гімнастику бажано проводити щоденно, відводячи на неї 5-15 хвилин, в залежності від віку дитини. Не перевантажуйте дитину, не вимагайте від неї виконання всіх вправ під час одного заняття.

Перед початком роботи Вам необхідно показати дитині вправу та пояснити її виконання. Для того, щоб дитини проявила цікавість до артикуляційної гімнастики, її слід проводити в ігрові формі.

Виконувати артикуляційну гімнастику слід перед дзеркалом, щоб дитина бачила і Ваше обличчя і своє, та могла контролювати виконання вправ.

Частіше хваліть дитину, викликайте позитивний настрій при виконанні артикуляційної гімнастики. Ні в якому разі не сваріть дитину, якщо у неї щось не виходить, або виходить не вірно, це може призвести до того, що дитина взагалі відмовиться виконувати вправи. Звичайно, спочатку дитині буде важко, але через деякий час Ви помітите, що рухи стали вже менш напруженими та чіткими.

Ось декілька основних артикуляційних вправ:

«Жабенятко». Посміхнутися, показати зціплені зубки. Утримувати губи в та­кому положенні 5-10 секунд. Повторити 3-4 рази.

«Млинці». Посміхнутися, трохи відкрити рот, покласти широкий передній край язика на нижню губу, затримати спокійно широкий язик на рахунок від 1 до 5-10, потім розслаблений язик плавно занести за нижні зуби.

«Смачне варення». Посміхнутися, відкрити рот і широким переднім краєм язи­ка облизати верхню губу, рухати язиком зверху вниз, ніби «затягуючи» смачне варення в рот.

«Слоник». Губи витягнути «трубочкою» вперед, як під час вимовляння зву­ка [у]. Губи й зуби майже зімкнені. Утримувати губи в такому положенні 5-10 секунд.

«Чистимо зубки». Посміхнутися, показати зуби, відкрити рот і кінчиком язика «почистити» нижні (верхні) зуби зсередини.

«Неслухняний язичок». Посміхнутися, трохи відкрити рот, спокійно покласти широкий язик на нижню губу, поплескати його губами, вимовляючи «пя-пя- пя», а потім потримати спокійно широкий язик у відкритому роті під рахунок від 1 до 5-10.

«Маляр». Посміхнутися, відкрити рот і «пофарбувати» широким кінчиком язика тверде піднебіння. Язик рухати вперед-назад.

«Індик». Злегка відкрити рот, покласти широкий язик на верхню губу, рухати широким переднім краєм язика по верхній губі вперед і назад, не відриваючи язик від губи, ніби погладжуючи її. Спочатку рухи повільні, потім прискорити темп і додати голос, поки не почується «бл-бл-бл».

«Конячка». Посміхнутися, відкрити рот, поклацати кінчиком язика («коник цокає копитами»).

Заповіді толерантного підходу до виховання дітей.

1.Ніколи не карайте дітей. Головну увагу приділяйте не стільки корекції поведінки дитини, як налагодженню довірливих стосунків з нею.

2.Не засуджуйте або схвалюйте вчинки дитини – їх слід аналізувати та розуміти.

3. Ставте перед дитиною конкретні вимоги та чітко пояснюйте їй, чому в тій або іншій ситуації слід діяти так, а не інакше.

4.Не критикуйте дитину за неуспішність, а тим паче не виставляйте на посміх, не докоряйте і не принижуйте, її помилки – це, насамперед, ваші помилки.

5.У вихованні не ставайте “над дитиною”, а коли й доведеться це зробити, то лише для її захисту.

6.Уважно слухайте дитину, заохочуйте її ділитися своїми турботами. Співчувайте їй під час розмови, ненав’язливо спрямовуйте на прийняття правильного рішення.

7.Хваліть дитину від душі, вірте в неї і довіряйте їй, а головне – любіть її лише за те, що вона дитина.

8.Пам’ятайте: порівнювати дитину можна тільки з нею самою – сьогоднішню із вчорашньою.

9.Пам’ятайте: повага передбачає відсутність насильства. Нехай дитина росте й розвивається такою, якою її створив Господь. Повага – це здатність усвідомлювати унікальну індивідуальність дитини. Любов – означає віддати іншому свою радість, свій інтерес, свої розуміння, знання, почуття.

ДИХАЄМО ПРАВИЛЬНО – ДОБРЕ РОЗМОВЛЯЄМО!

Якість мовлення, його гучність, плавність, інтонаційна вираз­ність багато в чому залежать від мовленнєвого дихання. Не­можливо вимовити жодного звуку, не залучивши до робо­ти дихальну систему. Фізі­ологічне дихання ми не контролюємо, воно від­бувається рефлекторно, безупинно. Вдих і видих відбуваються через ніс, і за тривалістю ці процеси є однаковими. Мовленнєве ди­хання істотно відрізняється. По-перше, воно контролюється нашою свідомістю; по-друге, вдих відбувається через ніс, а видих — через рот, вдих дуже короткий, а видих досить довгий, між вдихом і видихом передбачається пауза. Крім усьо­го переліченого вище важливим є те, що мовленнєвого дихання можна навчитися. Важливою умовою правильного мовлення є плавний видих, чітка артикуляція. Тому виникає необхідність розвивати мовне дихання.

 Мета тренування правильного мовного дихання — вироблення довгого плавного видиху. Повітряний струмінь відпрацьовується одночасно з артикуляційною гімнастикою, тому що у формуван­ні повітряного струменя активну участь беруть щоки, губи, язик.

Усі вправи мовного дихання обов’язково проводяться в ігровій формі, використовується тактильний контроль за діафрагмальним диханням, зоровий контроль за подовженням видиху.

Слід послідовно виконувати такі вправи:

• для зміцнення м’язів щік — надувати щоки й утримувати повітря («Надути дві кульки»), втягувати щоки при зімкнутих губах;
• для вироблення спрямованого повітряного струменя— не надувати щоки, крізь зближені губи здувати з піднесеної до рота долоні будь-який м’який предмет (ватну кульку, паперову смужку) або дути на олівець, так щоб він покотився.

Потім дітей учать утворювати вузьку щілину між розтягнутими в усмішці зближеними губами.

Ігрові прийоми для тренування правильного мовного дихання дають змогу створювати умови для спілкування, для поліпшення артикуляції.

Оскільки дихання, голосоутворення й артикуляція — це єдині взаємообумовлені процеси, тренування мовного дихання, покращення голосу й уточнення артикуляції проводять одночасно.

ДРІБНУ МОТОРИКУ В ДІТЕЙ РОЗВИВАЄМО – МОВЛЕННЮ ДОПОМАГАЄМО!

В роботі з дітьми, а особливо з тими, що вже мають порушення мовлення, велику увагу необхідно приділяти розвитку функцій дрібних м’язів рук. Науково доведено, що від розвитку дрібної моторики прямо пропорційно залежить розвиток інтелекту, мовлення, уваги, уяви, пам’яті, зорових аналізаторів. У дитинстві, коли активно формуються мовленнєві зони, надзвичайно важливий вплив на їхній подальший розвиток мають імпульси, що надходять від пальців рук до кори головного мозку та стимулюють мовленнєву і розумову діяльність. Саме тому тренування пальців рук, розвиток дрібної моторики – необхідний стимул інтенсивного розвитку мовлення дитини.

Шановні батьки! Ці прості вправи та ігри-завдання не тільки посприяють розвитку мовлення та інтелектуальних здібностей дитини, а й допоможуть Вам організувати діяльність дитини впродовж дня, привернути увагу, розвеселити, забезпечити психологічний комфорт:

• Самомасаж долоньок м’ячиками
• Розминати пальцями пластилін, глину.
• Катати по черзі кожним пальчиком камінці,намистинки, шарики
• Нанизувати намистинки на тоненьку стрічку
• Плести косички, зав’язувати вузлики
• Застібати ґудзики, замочки
• Закручувати кришечки
• Ігри з конструктором, мозаїкою, кубиками
• Ігри з піском
• Малювати, розфарбовувати, штрихувати, обводити
• Різати ножицями
• Ігри з прищепками, шнурівками, паличками
• Сортувати насіння

Проводьте якнайбільше часу, активно спілкуючись з дитиною і заохочуючи її до різних дій. Це принесе радість не лише малюкові, але і Вам!

Дитячі страхи та їх попередження.

Нелегко знайти людину, яка ніколи б не відчувала страху. Стурбованість, тривога, страх – такі ж невід’ємні емоційні прояви нашого психологічного життя, як і радість, захоплення, гнів, подив, сум. Відомий фізіолог І.П.Павлов вважав страх виявом природного рефлексу. Емоція страху виникає у відповідь на дію погрожуючого стимулу та передбачає переживання якої-небудь реальної чи уявної небезпеки. В свою чергу, розуміння небезпеки, її усвідомлення формується в процесі життєвого досвіду та міжособистісних стосунків, коли деякі індиферентні для дитини стимули поступово набувають характеру загрожуючи впливів. Незважаючи на загальне негативне забарвлення, страх виконує в психічному житті дитини важливі функції:

• Страх – це своєрідний засіб пізнання оточуючої дійсності, що призводить до більш критичного та вибіркового відношення до неї і, таким чином, може виконувати певну навчальну роль в процесі формування особистості;
• Як реакція на загрозу страх дозволяє попередити зустріч з нею, відіграючи захисну адаптивну роль в системі психічної саморегуляції.

Причинами страхів можуть бути події, умови та ситуації, що являються початком небезпеки. Страх може мати своїм предметом яку-небудь людину чи об´єкт, які інколи з ним не пов´язані і розцінюються як безпредметні. Страх може викликатися стражданнями, якщо в дитинстві сформувались зв´язки між цими почуттями.

Вікові страхи, тобто страхи, характерні для певного вікового періоду, відображають історичний шлях розвитку самосвідомості людини. Спочатку дитина боїться залишитися одна, без підтримки близьких, боїться сторонніх, невідомих осіб. В період від 2 до 3 років дитина боїться болю, висоти, гігантських тварин. Після 3 років вона боїться темряви, уявних істот. Страх темряви співпадає за часом з розвитком уяви дитини. Інколи дитина, що не може відокремити реальність від вимислу, переповнена страхом перед Бабою Ягою та Кощієм, як символами зла та жорстокості. З 6-7 років діти можуть боятися вогню, пожежі, катастроф. Найпоширенішим страхом після 7 років дослідники вважають страх смерті: діти самі бояться померти чи втратити батьків.

Навіювані дитячі страхи досить поширені. Їх джерело – дорослі, що оточують дитину, які мимоволі «заражають» дитину страхом, тим, що занадто наполегливо, підкреслено емоційно вказують на існування небезпеки. В результаті дитина сприймає тільки другу частину фраз: «Не ходи – впадеш», «Не бери – опечешся», «Не гладь – вкусить». Дитині поки ще не зрозуміло, чим їй це загрожує, але вона вже розпізнає сигнал тривоги і переживає страх.

В проблемі профілактики дитячих страхів важливі наступні моменти:

• Дітей ні в якому випадку не можна лякати – ні дядьком, ні вовком, ні лісом – прагнучи виховати її слухняними. Дитині відповідно до її психічного розвитку слід вказувати на реальну небезпеку, але ніколи не залякувати придуманими колізіями.
• Дорослі ніколи не повинні соромити дитину за страх, який вона відчуває. Глузування над боязливістю дитини можна розцінювати як жорстокість.
• Дитину ніколи не слід залишати одну в незнайомому для неї оточенні, в ситуації, коли можливі різноманітні несподіванки.

Ефективні методи та прийоми попередження та подолання дитячих страхів:

1. Підвищення загального рівня емоційних переживань дитини (досягнення комфортності в спілкуванні, очікуванні нової гри, максимальне розгортання критеріїв оцінки та похвали). При цьому велика увага приділяється підтримці в дитячому колективі атмосфери прийняття, безпеки, щоб дитина відчувала, що її цінують незважаючи на успіхи.
2. Метод послідовної десенсибілізації, суть якого полягає в тому, що дитину поміщають в ситуації, пов´язані з моментами, які викликають у неї тривогу й страх.
3. Метод «від реагування» страху, тривоги, напруги, що здійснюється за допомогою гри-драматизації, де діти за допомогою ляльок зображують ситуацію пов´язану зі страхом.
4. Маніпулювання предметом страху (прийоми «малювання страхів», «розповіді про страхи») в ході цієї роботи ситуації та предмети страху зображуються карикатурно.
5. Емоційне переключення, «емоційні гойдалки» (дитині пропонують зобразити сміливого та боягуза, доброго та злого тощо.
6. Лялько терапія ( у грі дитина стає сміливим героєм казки чи мультфільму, надає улюбленому герою роль захисника).

ПОРАДИ БАТЬКАМ ЩОДО ЗНИЖЕННЯ РІВНЯ СТРАХІВ АБО ТРИВОГИ У ДІТЕЙ:

Пам’ятайте , що дитячі страхи – це серйозна проблема й не треба сприймати їх тільки як «вікові» труднощі.

Не іронізуйте, дитина зрозуміє, що захисту чекати не від кого,й остаточно закриється.

Спрямовуйте та контролюйте перегляд дитячих мультфільмів, намагайтеся , щоб діти дивилися передачі з позитивними героями, орієнтовані на добро, тепло.

Прагніть до того, щоб у родині була спокійна, доброзичлива атмосфера, уникайте сварок,конфліктів, особливо в присутності дітей.

Не залякуйте дитину: «Не будеш спати – покличу вовка» тощо.

Більше заохочуйте, хваліть, схвалюйте й морально підтримуйте дитину.

Малюйте з дитиною страх і все те , чого вона боїться. Тему смерті краще виключити. Саме заняття має тривати не більше 30 хвилин..

Можна запропонувати знищити малюнок: порвати або спалити.

Не чекайте швидкого результату, страх не зникне одразу.

Посмійтеся разом з дитиною. Цей спосіб передбачає наявність бурхливої фантазії в батьків. Якщо ваша дитина боїться,наприклад, грози, постарайтеся придумати яку-небудь історію(обов’язково страшну) із власного дитинства про те, що ви й самі точно так само боялися грози, а потім перестали. Нехай син чи дочка посміється з вас. Адже одночасно вони сміються й над своїм страхом,а отже, вже майже перемогли його. Важливо, щоб маля зрозуміло: « У мами чи тата були такі самі страхи, а потім вони минули, отже, це пройде й у мене».

Грайте за ролями. Ігри за ролями гарні тим ,що дозволяють моделювати практично будь-яку ситуацію, що викликає в дитини тривогу, і розв’язати її ненав’язливо у грі, формуючи в такий спосіб у свідомості дитини досвід подолання свого страху.