Важливі акценти щеплення: поради медсестри

РОЗВИВАЮЧІ ІГРИ З КАШТАНАМИ: ПОРАДИ ЛОГОПЕДА

Ви коли-небудь спостерігали за дітьми, які бігають в парку і збирають блискучі каштани в кишені? Для дитини її знахідки можна порівняти з “пошуками скарбу”. Часто батьки не хочуть приносити додому зібрані “цінності”, проте такі природні матеріали можуть стати чудовим атрибутом для логопедичних та розвиваючих ігор. Ось декілька ідей, грайте з задоволенням.

Пальчикова гімнастика з каштанами:

Вивчаємо літери, форми і цифри – намалюйте на аркуші паперу різні фігури, букви чи цифри та запропонуйте дитині повторити малюнок, виклавши його каштанами або напишіть маркером на каштанах літери чи цифри, дитина зможе викладати з них слово чи задані вами цифри.

Створюємо цікаві картинки з каштанів (формування навички орієнтування на аркуші паперу, розвиток уяви, образного мислення та дрібної моторики).

Шукаємо пару – якщо намалювати парні малюнки, гру з каштанами можна перетворити на захоплюючий процес пошуку однакових зображень (тренування пам’яті та уваги, збільшення словникового запасу).

Ігрові вправи по системі розвитку Монтесорі – розкладаємо каштани по комірках (руками, щипцями), сортуємо, пересипати з ємкості в ємкість тощо.

Сенсорні коробки та сенсорні доріжки з каштанами та іншими природними матеріалами – стимулюють пізнавальні процеси, розвивають дрібну моторику і тактильні відчуття.

Що таке панічні атаки?

Розуміння тригерів є першим кроком на шляху допомоги вашій дитині подолати цей стан.

Як допомогти дитині впоратися?

Перший крок до подолання панічної атаки — дізнатися, що її спричинило. Запитайте в дитини, як вона почувається та що викликало в неї тривогу чи стрес. Чи змушують її панікувати певні ситуації або місця? Розуміння цього допоможе дитині подумати про те, як вона може з цим упоратися.

Під час панічної атаки дитина може відчувати, що втрачає контроль. Ось що ви можете зробити, щоб повернути його та допомогти дитині «заземлитися».

1. Прийміть ситуацію. Іноді здається, що легше просто уникати ситуації чи місця, які змушують нас панікувати. Це природно. Однак уникнення може посилити тривогу. Мета полягає не в уникненні ситуацій, а в тому, щоб дитина навчилася справлятися з тим, як вона себе в них почуває.

2. Згадайте алфавіт. Попросіть дитину назвати щось на кожну літеру алфавіту. Це можуть бути тварини, імена, місця, їжа тощо. Така вправа залучить іншу частину мозку дитини та відверне увагу від страху та тривоги.

3. Зосередьтеся на диханні. Черевне дихання дуже заспокоює й допомагає кисню проникати в легені. Ось проста техніка, яка складається з трьох кроків:

• Крок 1. Покладіть руку на живіт.
• Крок 2.Зробіть п’ять глибоких вдихів (п’ять секунд на вдих і п’ять секунд на видих; вдих через ніс і видих через рот).
• Крок 3. Поясніть дитині, що коли вона вдихає, то м’яко надуває свій животик, як повітряну кульку, а коли видихає, повітря ніби повільно виходить із кульки.

4. Знайдіть безпечні місця. Якщо дитина відчуває паніку, скеруйте її до пошуку місця, де вона зможе спокійно дихати та думати. Це може бути знайомий їй фізичний простір, наприклад, ваш дім чи її кімната. Або уявне місце, де вона відчуває спокій, наприклад, улюблений куточок парку чи біля моря.

5. Допоможіть дитині скористатися органами чуття. Наші органи чуття є потужними інструментами, які допомагають впоратися з панікою, тривогою та стресом. Ось простий спосіб заохотити дитину використовувати їх. Попросіть її сісти зручно, повільно вдихнути та видихнути. Після цього попросіть її назвати декілька речей, які не викликають тривоги: чотири речі, які вона може бачити, три речі, які можна почути, дві речі, які можна понюхати, та одну річ, яку можна спробувати на смак.

У важких випадках панічних атак дитина або підліток може боятися вийти з дому. Якщо ви помітили, що в дитини симптоми панічних атак тривалі, настав час звернутися по допомогу до фахівця.

Спочатку дітей або підлітків з симптомами панічних атак повинен обстежити сімейний лікар або педіатр. Якщо причиною симптомів не є якесь фізичне захворювання чи стан, дитину скерують на консультацію до дитячого та підліткового психіатра.

Зазвичай напади паніки можна зупинити за допомогою лікування. Терапія на ранніх стадіях може запобігти серйозним ускладненням

За матеріалами ЮНІСЕФ

Як навчити дитину справлятися із тривожністю?

Почуття тривоги – це нормальна частина життя, особливо етапів дорослішання та навчання. Але занадто сильне занепокоєння може руйнівно впливати на життя: під дією цього почуття дитина починає уникати складних ситуацій, конфліктувати та впадати у відчай.

Що таке тривожність?

Тривожність – це стан нервозності та занепокоєння, його відчувають і дорослі, і діти. Вона виникає в «просунутій» префронтальній корі головного мозку, де ми розв’язуємо проблеми та уявляємо різні ситуації. Це місце, де в дитини виникають думки: «Ой, а якщо я помилюся? А якщо мене хтось вкраде? Що, якщо я скажу щось неправильно перед класом?». Або в батьків: «А якщо дитина захворіє? А якщо я поїду на вихідні та дитині буде так самотньо, що це зруйнує наші стосунки назавжди?».

У тривозі ми представляємо все, що може статися: в голові ніби виникають короткі страшні відеоролики. Ці послання про небезпеку отримує амигдала – примітивна, якщо порівняти з префронтальною корою, частина мозку. Отримавши сигнал, вона вмикає систему захисту: передає сигнали далі, тіло приходить до стану, ніби на нього напав ведмідь грізлі. Система захисту, якою управляє амигдала, створена для того, щоб дістати вас із будь-якої небезпечної ситуації, в яку ви потрапляєте. Але амигдала не може розпізнати різницю між реальною та уявною небезпекою.

Проблема із сучасною тривожністю у тому, що боротися немає з чим. Це тільки наші побоювання, що щось може статися. Ми багато та яскраво про це думаємо, детально уявляємо, як це відбудеться. А далі з’являються фізичні симптоми: ми червоніємо, напружуємося, починаємо тремтіти чи біжимо в туалет. Коли ми відчуваємо це в тілі, то думаємо: «Який жах, що зі мною відбувається?». А нещасна амигдала говорить: «Так, ми в небезпеці, відбувається те, чого я боялася!» Цей процес може бути по-справжньому драматичним, але багато дітей та батьків цього не усвідомлюють. Просте усвідомлення процесів, які відбуваються в тілі, допоможе знизити рівень тривоги.

Як тривога передається від батьків дітям

Занепокоєні батьки мають великий вплив на дітей. У тривожних сім’ях багато розмовляють про небезпеку, ризики, погані речі, які можуть статися, – там бачать світ як небезпечне місце. Такі батьки стають рольовою моделлю для дітей, вони транслюють постійний відчайдушний пошук упевненості та комфорту. Дитина тривожних батьків може так само постійно шукати заспокоєння, раз за разом запитувати: «Мамо, ти забереш мене із садочка?», або, якщо це підліток, надсилати багато повідомлень: «Мамо, у мене щось із животом, можливо, я захворів?». Якщо така поведінка повторюється, батьки мають запитати себе: «Чи роблю я щось, що запускає тривогу в моєї дитини?».

Коли ми знову і знову заспокоюємо дитину зовні, ми не даємо простору для розвитку внутрішньої впевненості. Часто в тривожних сім’ях діти не довіряють самим собі, своєму внутрішньому голосу. Це тягнеться з дитинства в доросле життя: тривожні діти виростають і стають тривожними батьками.

Якщо дитина ставить питання знову і знову, запропонуйте їй знайти відповідь всередині: «Здається, хвилювання робить тебе забудькуватим. Ми вже говорили про це, звернися, будь ласка, до свого розумного мозку і дістань звідти цю інформацію». Так ми формуємо внутрішню впевненість. Завдяки їй доросла людина може сказати собі, що щось іде не так: «Окей, справи погані, але я впораюся».

Інша поведінка, коли є тривога в сім’ї, – уникання звичайних речей, щоб не зіткнутися з неприємними почуттями. Якщо ви не любите кататися на американських гірках, з вами все гаразд. Але що, якщо ви не любите розмовляти з незнайомими людьми? Або не хочете відповідати вчителю в школі чи взагалі з’являтися в школі? Дитина таких батьків відмовляється від активностей, у яких вона має діяти самостійно. Вона говорить: «Я просто не хочу, це нудно!». Постійно уникаючи тих чи інших ситуацій, ми йдемо на поводі в тривоги: у короткостроковій перспективі ми почуваємося краще, але в довгостроковій підтримуємо патерни поведінки під час тривоги. Так формується розлад.

Які техніки звільнення від тривожності можна використовувати?

Головне, що потрібно донести до тривожних дітей: це нормально, якщо ти нервуєш. Так, у житті може виникнути проблема, яку потрібно розв’язати. Трапляються речі, через які ти хвилюєшся. Ти йдеш у нове місце, зустрічаєшся з групою незнайомих дітей, до тебе приходить нова няня, батьки вперше йдуть допізна. Звичайно, ти почуваєшся некомфортно та невпевнено – у цій ситуації так і почуваються.

Далі потрібно навчити дитину навички вирішення проблем. Якщо ти відчуваєш тривогу, треба постаратися зрозуміти, з чим ти стикнувся. Варіантів лише три: це небезпека (пожежа в домі, й необхідна вся енергія, щоб його покинути), проблема, яку потрібно вирішити (ситуація, в яку потрібно вникнути та знайти вихід), або це просто шум («а раптом, а раптом, а раптом»), який крутиться в голові.

Пісочна терапія, як засіб адаптації дітей до умов закладу дошкільної освіти

Напевно кожен з батьків або вихователь дитячого садка неодноразово спостерігав за тим, як добре впливають на дітей ігри з піском. Сидячи в пісочниці, малюки абсолютно спокійно копирсаються в ній лопатками, пасками і навіть пальчиками. І в цей момент їм абсолютно нічого не потрібно. А все тому, що вони занурені в свій власний, “пісочний” світ, де немає місця тривозі та смутку. Свого часу, на початку ХХ століття, помітив подібний терапевтичний ефект від ігор з піском відомий швейцарський вчений – психолог і філософ – Карл Густав Юнг, почавши використовувати їх для корекції психічних розладів у дітей.

Таким чином, ми прийшли до того, що пісочна терапія – це одна з форм психотерапії, яка використовується в діагностичних і терапевтичних цілях. Через ігри з піском діти можуть «розповісти» дорослим про свої страхи і труднощі. Так, наприклад, використовуючи методику «пісочниця» в роботі з дошкільнятами, можна навчити їх ставитися зовсім по-іншому до тих чи інших ситуацій з життя.

Програючи на піску ситуації з життя, вони прагнуть до безконфліктного, конструктивного спілкування, взаємодопомоги. Діти вчаться висловлювати свої почуття в нешкідливою формі, не завдаючи шкоди оточуючим людям.

Серед основних «симптомів», що вказують на необхідність проведення занять з пісочної терапії для дітей є дезадаптація дитини до дитячого садка.

Найпершим суспільним середовищем для дитини є дошкільний навчальний заклад, основне призначення якого  –  соціальна адаптація дитини до умов життя в товаристві незнайомих дітей і дорослих, виховання цілісного ставлення до навколишнього світу: природи, людей, самої себе. В умовах дошкільного закладу  дитина завжди прагне відчути себе об’єктом зацікавлення, симпатії, прагне до позитивного спілкування і порозуміння.

Соціально-психологічна адаптація у різних дітей відбувається по-різному. Відповідно до віку, типу вищої нервової діяльності, стану здоров’я , стилю виховання у сім’ї, родинних взаємин, рівня розвитку у дитини ігрових навичок, її контактності, доброзичливості, емоційної залежності від матері тощо.

Пісочна терапія у своєму науково-практичному масштабі зарекомендувала себе як ефективний практичний метод у психотерапії, педагогіці, психологічному консультуванні, зокрема, вона спрямована на:

– розвиток дрібної і великої моторики пальців рук;

– розвиток тактильної «чутливості» як основи розвитку «ручного» інтелекту дитини;

– розвиток мови, збагачення та активізація словника дітей;

– закріплення наявних знань і одержання нових знань;

– розвиток творчих здібностей дітей (креативність або оригінальність мислення, а саме здатність породжувати нові нестандартні ідеї і варіанти для вирішення поставленого завдання, багата уява);

– придбання комунікативних навичок і навичок спільної діяльності;

– встановлення і розвиток відносин партнерства у співпраці  «дитина-дитина», «дитина-дорослий».

РОЗВИТОК РУХЛИВОСТІ ОРГАНІВ АРТИКУЛЯЦІЙНОГО АПАРАТУ – ВАЖЛИВИЙ КРОК НА ШЛЯХУ ДО ПРАВИЛЬНОГО МОВЛЕННЯ

Мета артикуляційної гімнастики – розвиток рухливості органів мовленнєвого апарату, відпрацювання правильних, повноцінних рухів артикуляційних органів необхідних для правильної вимови звуків.

Артикуляційну гімнастику бажано проводити щоденно, відводячи на неї 5-15 хвилин, в залежності від віку дитини. Не перевантажуйте дитину, не вимагайте від неї виконання всіх вправ під час одного заняття.

Перед початком роботи Вам необхідно показати дитині вправу та пояснити її виконання. Для того, щоб дитини проявила цікавість до артикуляційної гімнастики, її слід проводити в ігрові формі.

Виконувати артикуляційну гімнастику слід перед дзеркалом, щоб дитина бачила і Ваше обличчя і своє, та могла контролювати виконання вправ.

Частіше хваліть дитину, викликайте позитивний настрій при виконанні артикуляційної гімнастики. Ні в якому разі не сваріть дитину, якщо у неї щось не виходить, або виходить не вірно, це може призвести до того, що дитина взагалі відмовиться виконувати вправи. Звичайно, спочатку дитині буде важко, але через деякий час Ви помітите, що рухи стали вже менш напруженими та чіткими.

Ось декілька основних артикуляційних вправ:

«Жабенятко». Посміхнутися, показати зціплені зубки. Утримувати губи в та­кому положенні 5-10 секунд. Повторити 3-4 рази.

«Млинці». Посміхнутися, трохи відкрити рот, покласти широкий передній край язика на нижню губу, затримати спокійно широкий язик на рахунок від 1 до 5-10, потім розслаблений язик плавно занести за нижні зуби.

«Смачне варення». Посміхнутися, відкрити рот і широким переднім краєм язи­ка облизати верхню губу, рухати язиком зверху вниз, ніби «затягуючи» смачне варення в рот.

«Слоник». Губи витягнути «трубочкою» вперед, як під час вимовляння зву­ка [у]. Губи й зуби майже зімкнені. Утримувати губи в такому положенні 5-10 секунд.

«Чистимо зубки». Посміхнутися, показати зуби, відкрити рот і кінчиком язика «почистити» нижні (верхні) зуби зсередини.

«Неслухняний язичок». Посміхнутися, трохи відкрити рот, спокійно покласти широкий язик на нижню губу, поплескати його губами, вимовляючи «пя-пя- пя», а потім потримати спокійно широкий язик у відкритому роті під рахунок від 1 до 5-10.

«Маляр». Посміхнутися, відкрити рот і «пофарбувати» широким кінчиком язика тверде піднебіння. Язик рухати вперед-назад.

«Індик». Злегка відкрити рот, покласти широкий язик на верхню губу, рухати широким переднім краєм язика по верхній губі вперед і назад, не відриваючи язик від губи, ніби погладжуючи її. Спочатку рухи повільні, потім прискорити темп і додати голос, поки не почується «бл-бл-бл».

«Конячка». Посміхнутися, відкрити рот, поклацати кінчиком язика («коник цокає копитами»).

Заповіді толерантного підходу до виховання дітей.

1.Ніколи не карайте дітей. Головну увагу приділяйте не стільки корекції поведінки дитини, як налагодженню довірливих стосунків з нею.

2.Не засуджуйте або схвалюйте вчинки дитини – їх слід аналізувати та розуміти.

3. Ставте перед дитиною конкретні вимоги та чітко пояснюйте їй, чому в тій або іншій ситуації слід діяти так, а не інакше.

4.Не критикуйте дитину за неуспішність, а тим паче не виставляйте на посміх, не докоряйте і не принижуйте, її помилки – це, насамперед, ваші помилки.

5.У вихованні не ставайте “над дитиною”, а коли й доведеться це зробити, то лише для її захисту.

6.Уважно слухайте дитину, заохочуйте її ділитися своїми турботами. Співчувайте їй під час розмови, ненав’язливо спрямовуйте на прийняття правильного рішення.

7.Хваліть дитину від душі, вірте в неї і довіряйте їй, а головне – любіть її лише за те, що вона дитина.

8.Пам’ятайте: порівнювати дитину можна тільки з нею самою – сьогоднішню із вчорашньою.

9.Пам’ятайте: повага передбачає відсутність насильства. Нехай дитина росте й розвивається такою, якою її створив Господь. Повага – це здатність усвідомлювати унікальну індивідуальність дитини. Любов – означає віддати іншому свою радість, свій інтерес, свої розуміння, знання, почуття.

ДИХАЄМО ПРАВИЛЬНО – ДОБРЕ РОЗМОВЛЯЄМО!

Якість мовлення, його гучність, плавність, інтонаційна вираз­ність багато в чому залежать від мовленнєвого дихання. Не­можливо вимовити жодного звуку, не залучивши до робо­ти дихальну систему. Фізі­ологічне дихання ми не контролюємо, воно від­бувається рефлекторно, безупинно. Вдих і видих відбуваються через ніс, і за тривалістю ці процеси є однаковими. Мовленнєве ди­хання істотно відрізняється. По-перше, воно контролюється нашою свідомістю; по-друге, вдих відбувається через ніс, а видих — через рот, вдих дуже короткий, а видих досить довгий, між вдихом і видихом передбачається пауза. Крім усьо­го переліченого вище важливим є те, що мовленнєвого дихання можна навчитися. Важливою умовою правильного мовлення є плавний видих, чітка артикуляція. Тому виникає необхідність розвивати мовне дихання.

 Мета тренування правильного мовного дихання — вироблення довгого плавного видиху. Повітряний струмінь відпрацьовується одночасно з артикуляційною гімнастикою, тому що у формуван­ні повітряного струменя активну участь беруть щоки, губи, язик.

Усі вправи мовного дихання обов’язково проводяться в ігровій формі, використовується тактильний контроль за діафрагмальним диханням, зоровий контроль за подовженням видиху.

Слід послідовно виконувати такі вправи:

• для зміцнення м’язів щік — надувати щоки й утримувати повітря («Надути дві кульки»), втягувати щоки при зімкнутих губах;
• для вироблення спрямованого повітряного струменя— не надувати щоки, крізь зближені губи здувати з піднесеної до рота долоні будь-який м’який предмет (ватну кульку, паперову смужку) або дути на олівець, так щоб він покотився.

Потім дітей учать утворювати вузьку щілину між розтягнутими в усмішці зближеними губами.

Ігрові прийоми для тренування правильного мовного дихання дають змогу створювати умови для спілкування, для поліпшення артикуляції.

Оскільки дихання, голосоутворення й артикуляція — це єдині взаємообумовлені процеси, тренування мовного дихання, покращення голосу й уточнення артикуляції проводять одночасно.

ДРІБНУ МОТОРИКУ В ДІТЕЙ РОЗВИВАЄМО – МОВЛЕННЮ ДОПОМАГАЄМО!

В роботі з дітьми, а особливо з тими, що вже мають порушення мовлення, велику увагу необхідно приділяти розвитку функцій дрібних м’язів рук. Науково доведено, що від розвитку дрібної моторики прямо пропорційно залежить розвиток інтелекту, мовлення, уваги, уяви, пам’яті, зорових аналізаторів. У дитинстві, коли активно формуються мовленнєві зони, надзвичайно важливий вплив на їхній подальший розвиток мають імпульси, що надходять від пальців рук до кори головного мозку та стимулюють мовленнєву і розумову діяльність. Саме тому тренування пальців рук, розвиток дрібної моторики – необхідний стимул інтенсивного розвитку мовлення дитини.

Шановні батьки! Ці прості вправи та ігри-завдання не тільки посприяють розвитку мовлення та інтелектуальних здібностей дитини, а й допоможуть Вам організувати діяльність дитини впродовж дня, привернути увагу, розвеселити, забезпечити психологічний комфорт:

• Самомасаж долоньок м’ячиками
• Розминати пальцями пластилін, глину.
• Катати по черзі кожним пальчиком камінці,намистинки, шарики
• Нанизувати намистинки на тоненьку стрічку
• Плести косички, зав’язувати вузлики
• Застібати ґудзики, замочки
• Закручувати кришечки
• Ігри з конструктором, мозаїкою, кубиками
• Ігри з піском
• Малювати, розфарбовувати, штрихувати, обводити
• Різати ножицями
• Ігри з прищепками, шнурівками, паличками
• Сортувати насіння

Проводьте якнайбільше часу, активно спілкуючись з дитиною і заохочуючи її до різних дій. Це принесе радість не лише малюкові, але і Вам!

Дитячі страхи та їх попередження.

Нелегко знайти людину, яка ніколи б не відчувала страху. Стурбованість, тривога, страх – такі ж невід’ємні емоційні прояви нашого психологічного життя, як і радість, захоплення, гнів, подив, сум. Відомий фізіолог І.П.Павлов вважав страх виявом природного рефлексу. Емоція страху виникає у відповідь на дію погрожуючого стимулу та передбачає переживання якої-небудь реальної чи уявної небезпеки. В свою чергу, розуміння небезпеки, її усвідомлення формується в процесі життєвого досвіду та міжособистісних стосунків, коли деякі індиферентні для дитини стимули поступово набувають характеру загрожуючи впливів. Незважаючи на загальне негативне забарвлення, страх виконує в психічному житті дитини важливі функції:

• Страх – це своєрідний засіб пізнання оточуючої дійсності, що призводить до більш критичного та вибіркового відношення до неї і, таким чином, може виконувати певну навчальну роль в процесі формування особистості;
• Як реакція на загрозу страх дозволяє попередити зустріч з нею, відіграючи захисну адаптивну роль в системі психічної саморегуляції.

Причинами страхів можуть бути події, умови та ситуації, що являються початком небезпеки. Страх може мати своїм предметом яку-небудь людину чи об´єкт, які інколи з ним не пов´язані і розцінюються як безпредметні. Страх може викликатися стражданнями, якщо в дитинстві сформувались зв´язки між цими почуттями.

Вікові страхи, тобто страхи, характерні для певного вікового періоду, відображають історичний шлях розвитку самосвідомості людини. Спочатку дитина боїться залишитися одна, без підтримки близьких, боїться сторонніх, невідомих осіб. В період від 2 до 3 років дитина боїться болю, висоти, гігантських тварин. Після 3 років вона боїться темряви, уявних істот. Страх темряви співпадає за часом з розвитком уяви дитини. Інколи дитина, що не може відокремити реальність від вимислу, переповнена страхом перед Бабою Ягою та Кощієм, як символами зла та жорстокості. З 6-7 років діти можуть боятися вогню, пожежі, катастроф. Найпоширенішим страхом після 7 років дослідники вважають страх смерті: діти самі бояться померти чи втратити батьків.

Навіювані дитячі страхи досить поширені. Їх джерело – дорослі, що оточують дитину, які мимоволі «заражають» дитину страхом, тим, що занадто наполегливо, підкреслено емоційно вказують на існування небезпеки. В результаті дитина сприймає тільки другу частину фраз: «Не ходи – впадеш», «Не бери – опечешся», «Не гладь – вкусить». Дитині поки ще не зрозуміло, чим їй це загрожує, але вона вже розпізнає сигнал тривоги і переживає страх.

В проблемі профілактики дитячих страхів важливі наступні моменти:

• Дітей ні в якому випадку не можна лякати – ні дядьком, ні вовком, ні лісом – прагнучи виховати її слухняними. Дитині відповідно до її психічного розвитку слід вказувати на реальну небезпеку, але ніколи не залякувати придуманими колізіями.
• Дорослі ніколи не повинні соромити дитину за страх, який вона відчуває. Глузування над боязливістю дитини можна розцінювати як жорстокість.
• Дитину ніколи не слід залишати одну в незнайомому для неї оточенні, в ситуації, коли можливі різноманітні несподіванки.

Ефективні методи та прийоми попередження та подолання дитячих страхів:

1. Підвищення загального рівня емоційних переживань дитини (досягнення комфортності в спілкуванні, очікуванні нової гри, максимальне розгортання критеріїв оцінки та похвали). При цьому велика увага приділяється підтримці в дитячому колективі атмосфери прийняття, безпеки, щоб дитина відчувала, що її цінують незважаючи на успіхи.
2. Метод послідовної десенсибілізації, суть якого полягає в тому, що дитину поміщають в ситуації, пов´язані з моментами, які викликають у неї тривогу й страх.
3. Метод «від реагування» страху, тривоги, напруги, що здійснюється за допомогою гри-драматизації, де діти за допомогою ляльок зображують ситуацію пов´язану зі страхом.
4. Маніпулювання предметом страху (прийоми «малювання страхів», «розповіді про страхи») в ході цієї роботи ситуації та предмети страху зображуються карикатурно.
5. Емоційне переключення, «емоційні гойдалки» (дитині пропонують зобразити сміливого та боягуза, доброго та злого тощо.
6. Лялько терапія ( у грі дитина стає сміливим героєм казки чи мультфільму, надає улюбленому герою роль захисника).

ПОРАДИ БАТЬКАМ ЩОДО ЗНИЖЕННЯ РІВНЯ СТРАХІВ АБО ТРИВОГИ У ДІТЕЙ:

Пам’ятайте , що дитячі страхи – це серйозна проблема й не треба сприймати їх тільки як «вікові» труднощі.

Не іронізуйте, дитина зрозуміє, що захисту чекати не від кого,й остаточно закриється.

Спрямовуйте та контролюйте перегляд дитячих мультфільмів, намагайтеся , щоб діти дивилися передачі з позитивними героями, орієнтовані на добро, тепло.

Прагніть до того, щоб у родині була спокійна, доброзичлива атмосфера, уникайте сварок,конфліктів, особливо в присутності дітей.

Не залякуйте дитину: «Не будеш спати – покличу вовка» тощо.

Більше заохочуйте, хваліть, схвалюйте й морально підтримуйте дитину.

Малюйте з дитиною страх і все те , чого вона боїться. Тему смерті краще виключити. Саме заняття має тривати не більше 30 хвилин..

Можна запропонувати знищити малюнок: порвати або спалити.

Не чекайте швидкого результату, страх не зникне одразу.

Посмійтеся разом з дитиною. Цей спосіб передбачає наявність бурхливої фантазії в батьків. Якщо ваша дитина боїться,наприклад, грози, постарайтеся придумати яку-небудь історію(обов’язково страшну) із власного дитинства про те, що ви й самі точно так само боялися грози, а потім перестали. Нехай син чи дочка посміється з вас. Адже одночасно вони сміються й над своїм страхом,а отже, вже майже перемогли його. Важливо, щоб маля зрозуміло: « У мами чи тата були такі самі страхи, а потім вони минули, отже, це пройде й у мене».

Грайте за ролями. Ігри за ролями гарні тим ,що дозволяють моделювати практично будь-яку ситуацію, що викликає в дитини тривогу, і розв’язати її ненав’язливо у грі, формуючи в такий спосіб у свідомості дитини досвід подолання свого страху.